МОДУЛЬ 1

 

БІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДЕКОРАТИВНОГО

САДІВНИЦТВА

 

ЗМ1  Біологічні основи та етапи розвитку декоративного садівництва

 

Мета: вивчення господарської характеристики, морфологічних особливостей, ботанічної класифікації декоративних рослин та сучасних тенденцій розвитку декоративного садівництва.

 

Короткий зміст змістового модуля 1

 

1.Предмет і методи декоративного садівництва та квітникарства, зв’язок з іншими дисциплінами.

2.Роль зелених насаджень у житті людини та історія розвитку декоративного садівництва.

3.Сучасний стан, нормативи, тенденції та перспективи розвитку декоративного садівництва.

4.Типи насаджень декоративних рослин і їх функції.

 

Довідковий матеріал

 

1.     Історія та сучасні тенденції розвитку декоративного садівництва

 

Рослини з давніх часів відіграють в житті людини надзвичайно велику роль, забезпечуючи людей різноманітними продуктами харчування, паливом та матеріалами для будівництва житла, виготовлення знарядь праці. Крім утилітарної вони виконують екологічну функцію, поглинаючи вуглекислий газ та виділяючи кисень, затримуючи вологу і протидіючи ерозії грунтів, беручи участь у кругообігу води, забезпечуючи тінь і затишок. Велике їх естетичне значення – вони є невідємною частиною сучасного житла та місць відпочинку, сприяючи комфорту та прикрашаючи довкілля. Саме забезпеченням естетичної функції рослин опікується галузь людської діяльності та наукова дисципліна – декоративне садівництво.

Декоративне садівництво – це синтетична наукова дисципліна, яка спирається на знання з ботаніки, фізіології рослин, генетики, грунтознавства, мікробіології, фітопатології, ентомології, агрохімії, дендрології, квітникарства, ландшафтної архітектури та інших дисциплін і використовує їх закони. Водночас це галузь людської діяльності, яка започаткована тисячі років тому. З виникненням класового суспільства розпочалось будівництво палаців і резиденцій правителів, храмів та інших споруд, що вимагало уміння створювати сади, які б прикрашали ці споруди. 

Кожна історична епоха відповідно до естетичних уявлень людей та їх технічних можливостей залишала після себе певні принципи і прийоми, які формували тогочасний образ садів і парків – кращих зразків культурного ландшафту. В озелененні за тривалий історичний період сфомувались певні стильові напрями.

Стиль (лат.) – в садово-парковому мистецтві досконала і гармонічна система розміщення садових композицій, методів і засобів художнього вирішення ідейного змісту. Він віддзеркалює естетичні ідеали та художні смаки суспільства. Вибір стилю саду залежить від ландшафтних особливостей ділянки (його конфігурації, розмірів) і визначається архітектурним стилем, в якому побудовані основні споруди. Визначними факторами при плануванні саду являється клімат, грунтові умови, навколишнє середовище і функціональне призначення.  Прийнято розрізняти два основних традиційних стилі: регулярний (французький) та пейзажний (англійський).

Регулярне планування  – старовинний спосіб в садово-парковому мистецтві, який бере свій початок з садів Вавилону і одержав широке поширення в стародавній Греції, Римській імперії та країнах Західної Європи в XVI-XVIII ст. Він характеризується використанням правильних геометричних контурів алей та доріг, симетричними композиціями, формуванням стрижених дерев. Найвищого розвитку регулярне планування досягло у Франції – в період правління короля Людовика XIV – і одержало назву «французький стиль».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мал.1. Пейзажне планування саду
 

Мал.2. Поєднання пейзажного і регулярного планування
 
 

 

 

 


Важливим елементом регулярного саду була вода: геометричні фоми басейнів з фонтанами, каскади, пристінні фонтанчики. З низьким партером різко контрастують боскети – рівно підстрижені у вигляді стін дерева та кущі. Садівники використовували їх для створення в саду цілої системи маленьких «залів» та «кабінетів», розміщуючи їх вздовж доріг. Такий вид порядку вважався бажаним і універсальним. Варіацією на тему регулярного стилю - є італійський стиль. Це невеличкий сад біля вілли чи парку,   що оточений стіною або підстриженим живоплотом. Поверхня саду розбита на прості геометричні форми діагональними і прямими доріжками. Часто в центрі композиції розміщується водойма або фонтан, а навколо нього квітники або мощена площадка. Клумби і водойми вирішені у формальному стилі (коло, овал, квадрат).

Патіо, припідняте на декілька сходинок прилегле до будинку, являється характерним елементом італійського двору. На цій терасі знаходяться садові меблі, вазони з квітами, скульптури. Причому, скульптура є невід’ємним атрибутом італійського стилю. Дерева та кущі в італійських парках вистригають зазвичай у формі куба або кола.

Витоки іншого – пейзажного стилю (мал.1.), або ландшафтного стильного напряму знаходимо на стародавньому Сході. До нього належать сади Китаю і Японії. Але справжнє життя цього напряму дала Англія XVII-XVIII ст., за що він одержав назву «англійський стиль». Пейзажне планування – майстерність створювати садово-паркові композиції на основі природного вільного пейзажного планування. В широкому розумінні це архітектурно-художня організація міських та заміських пейзажів, покращення загального вигляду місцевості шляхом прикрашення природних ландшафтних комплексів.

Асиметричне компонування підводить людину до більш тісної гармонії з природою. В такому саду предмети не рівні за величиною та формою, розміщують так, щоб створити уяву врівноваженності. Саме таке розміщення рослин є в природі. Вільне живописне планування, як правило, більше відповідає садовій ділянці і на його відтворення вимагається менше земляних робіт, підпірних стінок, екранів та конструкцій, а відповідно, більш економічне. Квітів в англійському садку висаджується мало. Квітники компонуються біля будинку або водойми. Всі посадки різнорідні і висаджуються групами. Має велике значення характер рослин, їх поєднання, форма і колір, навіть відтінок листя. Будинок в садку з пейзажним стилем не являється домінуючим, а навпаки, ховається серед зелені дерев. Доріжки не рівні, а крім тротуарної плитки широко використовується гравійна крихта або натуральне каміння. Пейзажний стиль прийшов зі Сходу – з Китаю, Японії, де класичного стилю взагалі не існувало. Японський сад став найбільш любимим стилем малого саду. Кожна деталь саду має складний внутрішній задум, а рослини специфічні лише для цієї країни. Основний принцип японського саду – відчуття спокою і відпочинку, споглядання природи та мінімалізація. Компонується японський сад головним чином вічнозеленими деревами, де зонтична сосна – одна з ведучих порід.

Використання каменю різних відтінків і форми створює в садах незвичну різноманітність. Вода вводиться в сад у вигляді озера, ставка, джерела або водоспаду, збагачуючи композицію.

У ХІХ ст. у створенні садів і парків спостерігається зближення або й перемішування обох стилів (мал.2.), яке часто називають еклектикою (гр. еклектікос – здатний вибирати). Це й зрозуміло, адже поділ цих стилів досить умовний. Часто в ландшафтному парку можна зустріти елементи регулярного стилю, і навпаки. В сучасних садах і парках обидва напрями займають рівноправне місце.

Сучасні стилі малого саду – це естетика та індивідуальність. Планування, використання певних рослинних форм та їх поєднання, типу мощення і облаштування, визначають вибір і характер сучасного стилю малого саду. Садовий стиль малого саду залежить від  образу життя власників, їх смаків та впливу моди. До них відносят модерн, колоніальний, голандський та сільський стиль.

Стиль модерн відрізняється простотою ліній і скульптурністю об’ємів. Він трактується як відкрита кімната, що прилегла до будинку, де присутній спорт, плавальний басейн і тенісний корт. Чіткі лінії забудови в гармонії з архітектурними формами декоративних рослин, кольори яких чисті та свіжі. Огорожі прості – у вигляді решіток темних відтінків. Контейнери для рослин у вигляді бетонних ємкостей або горшків простих за формою. Мощення у вигляді геометричних малюнків з чергуванням світлих та темних відтінків. Меблі строгих ліній із сучасних матеріалів – пластики та алюмінію.

Колоніальний стиль – це стиль чисто американський, засновниками якого стали перші американські колоністи. Основні будівельні матерали такого стилю є цегла та дерев’яні дошки, що використовуються при оформленні саду. Сад з рослинами в дерев’яних кадках з фігурно стриженими рослинами відповідає швидше регулярному стилю. Але виконано все ніби навгад. Мощення з плит або дощатий настил, а для доріжок часто  використовується покриття з щепи (мульча). Основний настрій стилю – м’який, лінивий темп життя. Тому переважають сонячні веранди, перголи завиті квітучими ліанами. Садові меблі – традиційний гамак, складні плетені крісла.

Центром голандського саду являється добре доглянутий газон, по периметру якого висаджують міксбордер з квітів та красивоквітучих і декоративно-листяних  кущів. Вздовж  огорожі – стрижений живопліт. Відмінною рисою голандського стилю являютться атрибути сільського життя – маленький млинок, колодязь, візок з квітами, садова скульптура.

Сільський стиль визначається близькістю до природи і використанням простих природніх матеріалів та форм. Велика кількість квітів різноманітних кольорів та відтінків – особливий шарм сільського саду. Рослини, в тому числі квіти, не вишуканих форм, а прості (мальва, строкатки, незабудки) – ростуть без границь у великій кількості. Кращі місця в саду виділяють під овочеві грядки. Огорожа тільки з дошок або плітня. В саду велика кількість ліан (хміль, виноград) та квітучих кущів.

 

            Сади древнього Єгипту, Месопотамії, Греції і Риму.

 

Садово-паркове мистецтво в минулому, як зазначає один із основоположників ландшафтної архітектури в Україні Л.І.Рубцов (1902-1980), мало обмежені завдання і слугувало в основному дуже багатим людям – головним чином королівським родинам і наближеним до них вельможам. Лише розвиток капіталістичних міст, а також поява демократичного самоврядування покликали до життя масове озеленення. Таким чином з’явився термін «озеленення».

Вважається, що поява квіткових рослин, які створюють найбільший декоративний ефект в сучасних садах, відноситься до крейдяного періоду і їх вік становить близько 110 млн. років. Але тоді ще не було людей, які змоглиб їх оцінити, хоч вже існував тваринний світ і з’явились перші ссавці. Розкопки найстаріших поховань, наприклад, на території сучасного іранського Курдистану, де люди вже існували 60-100 тис. років назад, засвідчують, що вже тоді ці люди покривали своїх покійників квітами. А наявність квітів на вибитих на каміннях найстаріших малюнках свідчить про те, що в первісних людей вже були естетичні потреби.

Наступним кроком був перехід людини до осідлого способу життя і зародження сільського господарства, що сталося близько 10 тис. років тому назад. Підшукавши для себе вигідне місце для укриття від негоди, людина почала поступово не тільки облаштовувати своє житло, але й приручати диких тварин і розводити біля житла потрібні для неї овочеві, плодові та інші рослини, і хоч перші сади мали утилітарне, або споживацьке значення, проте серед плодових дерев, овочевих культур та лікарських рослин з’явились і перші декоративні рослини. В таких присадибних садах вперше з’явилась найбільш  характерна риса осідлого способу життя –  затишок, поєднаний з відповідним облаштавунням або благоустроєм. Образ красивого саду ототожнюється людством земним та небесний раєм. В Біблії прародичі роду людського діють в дивному саду між Тигром та Єфратом, який носить назву «Едем», що на мові ідіш означає блаженний.

Історія створення художніх садів тісно пов’язана з історією цивилізації. Найдавнішою відомою нам цивилізацією була Шумеро-Акадианська, що існувала в ІV тисячолітті до народження Христа. Розвалини храмів та палаців того часу засвідчують, що частина населення вже тоді не вирощувала продуктів харчування, а займалась розумовою працею. Володарі та жерці вивчали зірки, спостерігали красу природи, задумувались над причинами явищ, вони дали світові ряд відкриттів і сприяли розвитку садівництва.

Послідовником Шумеро-Акадіанської цивілізації став стародавній Єгипет в ІІ та ІІІ тисячоліттях, де сільське господарство та садівництво досягли значного розвитку. В той період це була ведуча цивілізація світу, де почалося осушення боліт, споруджувались великі храми в Лахорі, Дерель-Бахері. Біля храмів виникали терасні сади, де вирощувались фінікові пальми, інжир, виноград та лотос.

Головним досягненням єгипетської цивілізації було мистецтво і в першу чергу архітектура та скульптура. Вони відрізнялись величністю, монументальністю. Арка, склепіння, колона – це внесок Єгипту в світову культуру. Археологія також свідчить, що в стародавньому Єгипті було розвинуто і садівництво. Староєгипетські сади були двох видів: світські або приватні та сади при палацах та храмах. Особливою повагою у єгиптян користувався лотос – символ воскресіння. Вони культивували гранати, кавуни, цикорій, цибулю, виноград, а з квітів – кувшинки, волошки, маки, крокуси. Всі ці сади зрошувались, для цього будувались канали та споруджувались колодязі. Значний внесок в справу інтродукції рослин в садівництві вніс Рамсес ІІІ, в період правління якого (1198-1166 до н. е.) було створено близько 514 садів. Центрами етичного буття єгиптян були священні гаї з пальм, винограду, смоківниць, горшечних рослин та басейнами, які розміщувались біля капищ та гробниць. Особливим авторитетом користувались сади Клеопатри. На початку римської імперії до тих пір, поки Олександрія не втратила значення як друга столиця світу, Єгипет вважався однією з найрозкішніших країн. Палаци та сади займали біля четверті частини велечезного міста і тягнулись нескінченним рядом у напрямку головної затоки. З 640 року до Н.Х, коли Єгипет дістався фанатичним мусульманам, друга столиця світу почала поступово занепадати. Найнижчого занепаду зазнав Єгипет  в XVI столітті в період турецького володіння до появи на престолі Магомета-Алі, який заснував Шубруйський сад в арабсько-турецькому стилі. Саме з цього часу знову почалось відродження садівництва в цій країні.

В кінці ІІ тисячоліття до нашої ери виникла іранська або персидська цивілізація, засновником якої став Кір І (ІV ст.). Він був і першим садівником. Цей володар заснував перший і  найзнаменитіший сад Чор Баг, якому він все життя приділяв особливу увагу. Перси споруджували канали та водогони для зрошення великих просторів. В цій країні росли персики, сливи, фісташки, троянди, хлібні злаки та інші цікаві та рідкісні рослини. Персидський сад був копією природних лісів, але достатньо доглянутих, на зразок сучасних лісопарків. В таких садах утримувалась велика кількість тварин для травлі та мисливства, споруджувались різні архітектурні будівлі, палаци  і численні пташники. Такі парки були чудовими прикрасами  і називались парадизами.

Семітський тип саду найбільш рельєфно проявився у арабів, а ще раніше – у євреїв. В літературі є опис саду царя Соломона, що існував біля Ієрусалимського палацу, яким він був в 1015 році до Н.Х. В цих описах згадується про красиві та дорогоцінні колонади, криті галереї, внутрішні двори. Місцевість, яка протяглася між ріками Тигр і Єфрат називалася Месопотамією або Межиріччям чи Дворіччям, і була однією з найбільших культурних вогнищ людської цивілізації. Наприкінці 3 тис. до н.е. тут існували стародавні держави – Аккард, Ур та ін. На початку 2 тис. в південній частині Месопотамії виникла держава Вавилонія. Кліматичні умови були близькими до єгипетських, проте в передгір’ях було значно холодніше. Для міст Дворіччя була типовою щільна глинобитна забудова з внутрішніми двориками.

Характерним було також будівництво на штучних насипних підвищеннях, що підносилися над поверхнею вулиць. Верхня частина цієї споруди завершувалася будівлею храму. Виступаючі частини платформ озеленювалися. Для цього викопувалися ями, в які засипався родючий грунт і висаджувалися дерева та кущі.  В центрах міст знаходились храми де росли фінікові пальми, фіги, виноград, закладалися ставки з рибами та водяними рослинами. З тих часів походять відомості про «святі сади» в місцях культових споруд.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Мал.3. Загальний вигляд Вавілонського висячого саду за малюнком Фолкуера
 

В історії садово-паркового мистецтва особливе місце займають знамениті вавилонські «висячі» сади, які колись називали одним з семи чудес стародавнього світу. За свідченням відомого історика Геродота вавилонські висячі сади були закладені біля 2000 років до н. е. в знак кохання до ассірійської цариці Семіраміди. Ці сади були споруджені на лівому березі річки Тигра, біля головного палацу правителя Вавілону (мал.3). Споруда складалася з кількох терас, що розміщувались ярусами одна над другою, але так, що кожна наступна по висоті тераса була трохи менша від попередньої, а вся фігура мала вигляд піраміди.

В основі цієї піраміди був квадратний фундамент з кам’яних глиб, довжиною  4,5 м кожна і товщиною більше 1м. Потім лежав подвійний шар цегли на вапняковому розчині, а зверху насипалося стільки родючого грунту, що його повністю вистачало для росту будь-якого дерева. Між терасами навколо колон були споруджені вінтові ступінчаті переходи. Вода з Єфрату за допомогою насосних пристроїв та труб, що були старанно замасковані в колонах, подавалась до верхньої тераси, рівномірно розподілялась і потім стікала вниз у вигляді красивих каскадів та водоспадів, зрошуючи грядки та галереї саду, освіжаючи навколишнє повітря та створюючи шумові ефекти.

Садівництво стародавньої Греції та Римської імперії в історії розвитку мистецтва вважається зразковим або класичним. Найстаріші відомості про грецькі сади носять міфологічний характер. Гаї або сади, які прилягали до храмів богів та богинь, вважались в Греції священими. Стародавні греки поклонялись дубу, кипарису, лавру. Кипарис за легендою був молодий мисливець і одночасно товариш Аполлона. Одного разу він випадково вбив свого улюбленого оленя, а потім настільки затужив, що невдовзі помер. А Аполлон  перетворив його тіло в дерево і заповів, щоб кипариси висаджували лише на могилах тих, кого все життя палко любили.

Легенда про лаврове дерево говорить про те, що Аполлон колись закохався в чарівну німфу Дафну, яка була дочкою бога річок Пелея. Втікаючи від Аполлона Дафна досягла берега річки і покликала батька на допомогу. Почувши благання своєї дочки, Пелей перетворив її в лаврове дерево, побачивши це, Аполлон оголосив лавр своїм улюбленим деревом і повідомив, що з того часу вінок з лаврового листя буде використовуватись як відзнака для поетів, музикантів та переможців. Так з’явилось слово лауреат або переможець.

Перший парк в Греції, присвячений богині мисливства Діані, був закладений в Скіллах в 434-356 р. до н. е. Його заклав історик та воїн Ксенофон після повернення з походу на Персію. В цьому парку фруктові дерева та виноград розміщувались симетрично навоколо храму.

Греки любили також квіти, про що свідчить велика кількість легенд. В одній з них говориться, що бог південного вітру Зефір та Аполлон товаришували з юнаком Гіацинтом. Одного разу граючись в кільце, Зефір своїм подихом відніс  кільце, а воно гострим кінцем смертельно поранило Гіацинта. І тоді Аполлон перетворив краплі крові Гіацинта в квіти і назвав їх його ім’ям.

Богиня кохання і краси Венера закохалась в молодого мисливця Адоніса. І коли Адоніс був розірваний дикими кабанами, Венера гірко плакала і її сльози перетворилися у фіалки, а краплі крові з тіла Адоніса перетворились в червоні троянди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Подпись: Мал.4. План старо-грецького саду (за Н.Р. Мейером). Умовні позначення: а – основний палац, в – окремий дворик з басейном для купання, с – господарська будівля, d – павільйон, e – крита галерея (пергола), f – садова будівля, g – альтанка, h – статуя, I – лавка, №1-10 – вази та колони.

 

Наступна легенда сповіщає про те, як молода дівчина закохалась в Аполлона - не зводила з нього очей зранку і до вечора, але той не звертав на неї уваги і від журби вона померла. Боги оцінили її вірність і перетворили тіло дівчини в квітку соняшника.

Існує також легенда про дуже гарного хлопця Нарциса, який побачив своє відображення в озері і почав безперервно милуватися своїм обличчям вдень та вночі без їжі та води.  Через це він захворів і невдовзі помер, а боги перетворили його в квітку, яку назвали нарцис.

Стародавні греки, на відмінну від римлян, ніколи не будували розкішних вілл з двох причин. По-перше, при республіканському правлінні кожний талановитий громадянин певного статуса і за наявності коштів, міг досягти вищих посад. Тому вся єліта цього народу концентрувалась в містах. По-друге, греки надзвичайно цінували землю  і вміли її обробляти. Отже, при  споживчиму характері сільських ферм для садів на кращих землях місця не залишалось.

Мейер, який старанно вивчав класичні твори садівництва Стародавньої Греції, створив цікавий план-реконструкцію стародавнього саду, що приводиться на мал.4. І хоч  цей план відносно археологічних деталей фантастичний, але його виконання за художньою цінністю та витонченністю чудове (А.Регель, 1896). Асортимент вирощуваних рослин суттєво розширився завдяки завезенню їх з країн Сходу. Знання греків про рослинний світ були досить широкими. Гомер у своїх творах згадує 63 рослини, Гіпократ у своїх працях наводить 250 назв, а Теофраст описує 500 видів рослин. Його колекція рослин по суті є першим ботанічним садом.

Сади для розваг, або сади для задоволення естетичних потреб прийшли на Захід зі Сходу. Дерева, що дають прохолодну тінь, а також прохолодна вода – це було найбільшим бажанням людей в спекотному кліматі. Загальна характеристика цих садів була така: висаджені дерева були надзвичайно різноманітні за видовим складом та формою. Вони розміщувались в систематичному порядку. В різних місцях з них утворювались окремі правильні гаї, що складались з пальм, платанів, оливкових дерев. Алеї та доріжки в багатьох місцях прикрашались статуями, водоспадами, басейнами, вазами, колонами, вежами та храмами богів. Центральне місце відводилось пісочній арені для фізкультурних вправ. Розміщення окремих ділянок, дерев та інших споруд в парках симетрично отримало назву регулярних парків.

 

 

            Сади Середньовіччя.

 

Італія, яка колись була центром Римської імперії, - одна з найкращих країн світу, земля виноградників, маслинових гаїв, розкішних вілл та садів з м’яким середземноморським кліматом. Садове мистецтво в Італії народилось в першу чергу при гімназіях, що були вперше створені Цицероном. Перші парки були досить великими з живоплотами, галереями та статуями, гаями з платанів та кипарисів. Першим засновником садів в Римі став знаменитий підприємець Лукул.

Величезні багатства, тонкий смак та аристократична гостинність цієї людини перевершили всіх. Його сади стали прикладом для всієї імперії, наприклад як Олександрія в Єгипті, і стала аристократичною школою Риму. Луколл створив в Римі перший громадський парк, де тепер красується Медицейська вілла.

Золота ера садівництва продовжувалась до часів правління Августа, при якому будувались священні гаї – наслідування Семіраміди. Основний принцип класичного стилю – симетрія – поступово відходить на другий план. А в V столітті Римська класична культура остаточно гасне з занепадом Риму та переселенням народів зі Сходу на Захід виникла нова ера, нові люди створили нові умови життя, тому і з’явився новий тип житла та садів – тип Середніх віків. Тоді тривалий час, протягом чотирьох століть (VIII-XII) єдиними виробниками сільськогосподарської продукції були тільки монахи, які перші зайнялися закладкою садів. Вони насамперед приділяли увагу лікарським та прянним культурам, плодовим деревам та винограду, а потім почали розводити троянди та білі лілії, овочі та фрукти.  В садах того періоду доріжки та алеї перехрещувались під прямими кутами, грядки квітів розміщувались правильними прямокутниками (мал.5).

Монастирі займалися також акліматизацією рослин і не лише на своїх територіях, але й на околицях. Основними елементами цих садів були вірідарій, (зеленець), плодовий сад, гербаріум, сад ігумена, шпитальний сад і цвинтар. Вірідарій – це декоративний сад-рай, в якому можна було  роздумувати та прогулюватись. Він був геометрично розпланований доріжками , які проходили по периметру і перетиналися по діагоналях. В оформленні вірідарію в основному використовували декоративні кущі, квіти і трави. Плодовий сад постачав монатир фруктами, ягодами та овочами. Складався сад з квадратних ділянок або окремих полів, розділених дорогами.

Цінним елементом цих садів були відкриті водойми, в яких розводили рибу, а на річках і потоках споруджували млини. Гербаріум або лікарський город – невеликий сад з лікарських рослин: м’ята, шавлія, конвалія, розмарин, чебрець та ін. Гербаріум був праобразом сучасних ботанічних садів. Сад ігумена мав декоративний репрезентативний вигляд, чим нагадував вірідарій. і використовувся ігуменом для зустрічей з світськими особами та гостями. В шпитальних садах розміщувався шпиталь з каплицею і кухнею, а сад-вірідарій використовувся для прогулянок хворих. Цвинтар мав регулярний план і семетричне розміщення могил, між якими висаджувались фруктові дерева.

Монастирі за часів Київської Русі огороджувалися частоколом, на території яких розміщувалися церква і сад-«вертоград», який на відміну від західноєвропейських садів, мав пейзажне планування (гай).

 В епоху Середновіччя поряд з монастирськими садами були феодальні сади, що належали різним фортецям. Про один з таких згадується в описі – Меровінгійський сад. Тут були криті алеї з винограду, чудові троянди та  щеплені яблуні. Квіти переважно білі та червоні, розміщувались на клумбах окремо, дерева розміщувались симетрично, а кущі підстригали гладенькою рівною стінкою.

 

Мал.5. Залишки монастирського західноєвропейського саду

за малюнком  Д.С. Ліхачова

 
 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На початку VII століття в Європі з’явились мавританські сади. Скориставшись боротьбою за іспанський престол, араби форсували Гібралтарську протоку та заволоділи Іспанією. Ці араби були сарацинами, але  прийшли з Марокко і тому їх називали маврами. Мавританські сади – це прямі послідовники староарабського типу, але вони були краще облаштованими. Головною відмінністю є форма аркад: у арабів панує загострена форма арки, а у маврів – підково-подібна дуга.

Зовнішні двори, що оточували житло, не відрізнялись розкішшю: в середині кожного з них були водограї з висадженими утилітарними деревами (шовковиця, плодові дерева). Але чим ближче до головних хоромів володаря, тим більше з’являлося розкоші: прості кам’яні плити змінювались на мармурові, плодові дерева – декоративними.

Вздовж стін тяглися аркади та галереї, будівлі оздоблювались позолоченими решітками та були прикрашені розкішними прикрасами вигадливого мавританського смаку. В проміжках між правильно розміщеними кущами троянд, миртів та гранат тягнулися панелі з білого та кольорового мармуру, що утворювали витончені візерунки. Всі рослини користувались необмеженою свободою, їх ніколи не підрізали і не підстригали. На деревах було багато пташок, що сиділи в клітках, а в басейнах плавали золоті рибки. Таких садів арабсько-мавританського стилю в Іспанії було досить багато і частина з них збереглася до наших днів.

Суміш арабського та персидського стилю – це сади Великих Моголів. Моголи (персидське слово) – це династія так званої імперії на території Індії, що виникла в 16 ст. і була знищена в 19 столітті. На території Індії була  різноманітніша прородна рослинність і тому ці сади були значно багатшими, як відносно архітектури, так і за кількістю рослин. Найбільшим імператором цієї династії був Акбар, що правив в період з 1505-1556 роки. Він перший з імператорів зайняв знамениту кашимірську долину і на березі озера Даль побудував знаменитий сад «Нашим Баг» (сад зефірів) – найстаровинніший і найграндіозніший, що зберігся і до наших днів, і де колись росли велетенські дерева Індії - чипари. Цей сад складається з ряду терас, на яких висаджені дерева. Тераси з’єднуються між собою величними ступінчатими маршами, які прикрашаються з боків чудовими спорудами і завжди ведуть до басейнів, наповнених різноманітною рибою.

 З тераси на терасу вода збігає по красивих виступах, які споруджувались таким чином, щоб вода розліталась бризками, що утворює неначе шлейф білої води. Планування невеликих ділянок в середині саду між каналами та водоймищами відрізнялись ритмічністю: восьмикутники, овали, клумби. Тут росли апельсини, лимони, гранати, кипариси, сливи, яблуні, фінікові пальми. З квітів тут були рідкісного кольору іриси, біля кущів бузку, нарциси під яблунею та айвою. Влітку тут росли троянди, гвоздики, алтей, півонії та дельфініуми.  Високі паркани-стіни захищали сад від несподіваного нападу кочівників або озброєних розбійників. В той час, коли моголи всю свою увагу звертали  на садову архітектуру і розробку різних варіантів розбивки садів, англійці та європейці більше уваги приділяли акліматизації нових рослин та виведенні їх нових сортів. В період колонізації Індії англійцями садово-паркове мистецтво поступово занепадає. В XIX столітті в Індії виникає новий тип саду, в якому поєднується мистецтво і наука – ботанічний сад.

 

            Сади епохи Відродження.

 

На межі XII-XV століть в історії нашої цивілізації виникло одне з епохальних явищ – Ренесанс, або епоха Відродження. Це явище було втіленням ідеології передового на той час класу буржуазії і викликало бурхливий розвиток всіх видів мистецтв, особливо у Флоренції, яка стала центром мистецтв.

Потім провідниками Ренесансу стали міста Рим, Мілан, Піза, Болоньа та ін. Пізніше Ренесанс перекинувся у Францію, Іспанію, Німеччину, Голандію та Англію. Створені в Італії в період славного двохсотліття (1340-1540) шедеври мистецтва та літератури залишаються і тепер неперевершиними.  В 1525 році тосканський вельможа посадив в Пізі сад, в якому створив першу колекцію живих рослин, зібраних майже з усього світу, це був перший ботанічний сад в Європі, куди міг потрапити кожний. Після цього з’явились ботанічні сади в Мілані та Венеції, в папській резеденції (в Болоньї), а також в інших містах Італії.

У Франції перший ботанічний сад виник при Генріхові ІV в 1597 році, і вже через рік в ньому нараховували 1350 видів рослин (Монпельєзький сад). Перший ботанічний сад в Німеччині з’явився в Лейдені в 1577 р., а пізніше (1579 р.) – в Лейпцігу.

Одночасно розвивалась і архітектура, яка підкорила собі все садівництво. План саду тепер мав відповідати планові будинку, з’явились водограї, басейни, каскади, ставки, красиві альтанки, художні павільйони, німфи та інше – всі елементи Медиційського стилю в Італії. Так відбувалося перетворення утилітарного споживацького саду в потішний (розважальний). Кращими на той час були сади в Аугсбургу, Нюрнбургу, який став центром видань про садівництво. В 1644 році тут був заснований коронований «Квітковий Орден» В 1650 р. садівники з Нюрнберга здивували австрійських та шведських послів колекцією карликових фруктових дерев, що росли в горшках і на яких було по кілька спілих плодів.

Однією з основних рис німецьких приватних садів було те, що вони менше всього піддавались впливу Італії. І хоч деякі з них носили відбиток Ренесансу, але в них було і багато оригінальних рис тоді, як в Англії та Франції в усьому наслідували Італію. В одній з книг про садівництво 1613 р. Везлер описав в саду міста Ейхштадта 8 видів анемон, 17 гвоздик, 5 крокусів, 11 гераней, 40 гіацинтів, 30 ірисів, 16 лілій, 20 троянд, 56 тюльпанів та інші. Але найдиковиннішою рослиною цього саду була картопля, яка згодом відіграла дуже важливу роль в багатьох країнах світу.

Садовий тип епохи Відродження в Італії народився у Флоренції (місто квітів) і зобов’язаний в першу чергу родині Медичі. Сади родини Медичі були найкращими і найбагатшими. Медиційський тип відрізнявся наступними рисами: будинок був симетричний, але різні частини його були різних розмірів, у фасаді були крупні вирізи у вигляді арок з виступами. Головна тераса перед будинком мала форму цирку, з боків були тераси напівдискової форми, з’єднані між собою за допомогою ступінчатих маршів. Поряд були колонади, криті та відкриті алеї, живоплоти, хвилясті лабіринти та інше, де стояли статуї, вази. Біля живоплотів розміщувались невеликі водограї або водні басейни.

 Під терасами були гроти для прохолоди, які зимою використовувались як теплиці, недалеко були квітники переважно арабського типу.

 Головні складові такого саду:

1.                Город повинен бути не попереду, не позаду і не на видному місці, але під рукою у господаря, в закритому та зручному місці.

2.                Газони та листяні породи рослин завжди розміщували позаду будинку, подалі від квітників, які створювали чаруючі галявини, обсаджені листяними деревами. Іноді ця частина саду називалась парком. Цей парк бував часто огороджений і зрошувався струмками, які перерізались довгими та широкими алеями, що розділяли сад на квадратні газони.

3.                Плодові сади також планувались квадратними ділянками, що висаджувались виноградом та плодоносними деревами, відгороджувались широкими алеями з трояндових шпалер (тому вони весною були схожі на фламандські килими), або були обсаджені айвою, гранатами, горішником.

4.                Квітники розміщувались біля самого житла і були гордістю господаря, який намагався надати їм розкіш та велич. Партер ділили за допомогою листяних дерев, часто лимонними деревами або шпалерами з лавровишні.

5.                Лимонарії розміщувались на високих відлогих місцях, дерева висаджувались в грунт або утримували в діжках з піддонами, часто з дерев утворювали криті алеї.

Головними об’єктами на терасах були павільйони (гостинні, більярдні, столові), напівкруглі лавки, храми, пам’ятники, альтанки, криті алеї з винограду, обеліски, вази та статуї, штучні або природні печери, а також  пташники з позолоченим оздобленням.

В XVI-XVIII ст. в Західній Європі знайшов застосування в садово-парковому мистецтві художній стиль Бароко. Для Бароко характерні наступні риси: декоративна пишність, пластичність, контрастність, емоційність, намагання надати рослинним матеріалам архітектурної форми, парадності. На той час італійський тип садів схилився до перебільшення і переповнення – це велика кількість античних предметів, яким відводилось почесне місце в алеях,  дріб’язковість, мішурність, що були доведені до абсурду в лабіринтах, квітниках та гідравлічних спорудах. Головну роль в садівництві виконували лабіринти, тобто до краю заплутане  склепіння доріжок, від чого маленька територія здавалась великою. Але близько з лабіринтами красувались партери, порівняно з якими сучасні, килимові клумби стають просто дитячою іграшкою. В той час килимові партери були доведені майже до кольрової вишивки. Одночасно активно розвивалось топіарне мистецтво, що було доведено до найвищого рівня, вистригаючи із зеленої пластинки  найфантастичніші фігури.

Цей стиль утримався в Італії і сьогодні.  Він відповідає характеру та звичаям італійського народу. Прикладом шедеврів садівництва того часу може бути всім відомі вілли Альдобрандіні, Маттеі, Боргезе, Альбані.

Фактично це були художні творіння знаменитих майстрів того часу, які увібрали в себе працю десятків тисяч людських істот, які творили ці шедеври протягом десятків років і які поступово стали величезними музеями під відкритим небом.

Французький тип садівництва також має свою епоху Відродження, в якій він відхилився від Бароко, щоб потім знову повернутись до нього, але вже в іншому дусі ще більш витонченому, в дусі рококо. Це був золотий вік в садівництві Франції – вік Людовіка   XІV, або короля сонця. Ще його називають Ленотрівським періодом. Ленотр – син доглядача Тюльєрійського парку, який розпочав свою кар’єру маляром, потім вивчив архітектуру, а далі займався компонуванням садових планів. Головним елементом таких планів стали килимові партери. Побувавши в Італії, у нього з’явилось бажання докорінно перебудувати французьке садівництво.

Характерною рисою стилю садівництва Ленотра є чисто архітектурна ідея, яку він запозичив з італійського стилю, але розвив її в новій якості: в італійців сад був продовженням житла, а у Ленотра план саду не тільки співпадав з архітектурними лініями, але й сам сад перетворювався у ціле місто з зеленого листя з широкими та вузькими провулками, які розміщувались зіркоподібно і закінчувались відкритими майданчиками. Тут зустрічались галереї, театри, вежі, ворота, куполи, колонади з красивими склепіннями, що опирались на живі стропила. Великі майдани оживали від величних водограїв, що викидали прохолодний струмінь на десятки метрів у висоту, який потім розсипався на тисячу каскад. В зелених залах лежали килими з правильно розміщеними газонами, мозаїчні підлоги складались з квітників, а декораціями слугували красиві вази та розкішні водограї, високо над парком панував замок, що був споруджений на великій та широкій терасі, яка прикрашалась оранжереями, статуями. Щодо рослинності, то Ленотр безумовно підкорив природу мистецтву, підрізаючи дерева таким чином, щоб вони ставали правильної конічної, сферичної або пірамідальної форми. Одним із таких тріумфів   мистецтва над  природою  є  парк  Весаль   біля  Парижу (мал. 6).

Д.С. Лихачов (1982) в своїй книзі «Поэзия садов» вважає Версальський сад творінням Ленотра в стилі класицизму, хоч цей сад в період його створення був зовсім не таким як тепер. Але Ленотр був не єдиним творцем Версалю, а лише проектував його. У будівництві саду також брали участь архітектори Л.Лево та А.Леансо. Для французького класицизму, на противагу голландському бароко, було характерне прагнення до парадності, розкриття видів на палац та від палацу, використання рівного рельєфу без уступів, осьове ділення саду з широкою центральною алеєю, симетрією окремих частин саду по обидва боки головної алеї та відсутністю окремих меж між ділянками саду з обов’язковим збереженням зовнішньої огорожі. До речі, при будівництві цього парку було повністю знищено 3 села, а на будівництві парку використовувалось 18 тисяч чоловік, на спорудження цього парку витрачено 16 млн. луїдорів. Будівництво парку почалося у 1662 році і продовжувалось на протягом 50 років.

 Палац цього парку був розрахований на 10 тисяч осіб. Цей шедевр, що коштував більше 200 млн. франків перегнав майже всі полслідуючі епохи і цілком зберігся до наших днів.

Залишилось ще багато копій з його  парків для Франції, Німеччини, Італії. Ленотрівський період наклав свій відбиток, як позитивний так і негативний, на подальший розвиток садівництва. Позитивним було те, що він створив гармонійне поєднання прямої та хвилястої ліній, які зустрічаються в поворотах доріжок та в малюнках партерів. Крім того він облагородив геометричний стиль і надав йому грандіозності. Будуючи розкішні сади, Ленотр не забув і фруктові сади, які також прикрашались водограями та статуями.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Недоліком Ленотрівського стилю було те, що вілли та палаци перестали будуватись на височинах, завдяки великим розмірам парків не було можливості захопити одним поглядом весь ландшафт були відсутні природні мотиви і повна перевага надавалась штучним ландшафтам.

Ленотрівські сади були придатні для королів та царів, але зовсім недоступні для більшості народу, а тому не розвивали далі масове садівництво і навіть заморозили його. Вся ця пишна штучність призвела до того, що люди втратили відчуття справжньої краси природи і це призвело до розвитку стилю рококо (від слова rocaille – прикраси з мушлів (раковин) та фігурного каміння, що використовувались для прикрас гротів).

Розвиток цього стилю розпочався при Людовіку ХV завдяки впливу Марії-Антуанетти. Ленотр стояв вище народних мас і був їм майже недоступний, а рококо був доступний кожному, навіть небагатому власнику. Одним із представників цього стилю є голандський тип саду. Голландці з успіхом культивували квіти, плодові дерева і кущі ще за часів хрестових походів ХІІ століття. Пізніше, коли голландські купці зайняли перше місце в ряду комерційної аристократії середніх віків, маленька Голландія вирощувала більше рідкісних квітів та екзотичних рослин ніж вся Європа і якраз тому, що Голландія була в торгових стосунках з Індією.

 

Мал. 6. Схематичний план Версальського парку в околицях Парижу

Умовні позначення:

1 – палацовий двір, 2 – картинна галерея, 3 – водний партер, 4,5 – квіткові партери, 6 – оранжерея, 7 – басейн водограю «Нептун», 8 – алея зеленого килиму, 9 – лабіринт, 10 – купальня Аполлона, 11 – великий зал, 12 – водограй «Сатурн», 13 – водограй «Цицерон», 14 – водограй «Вакса», 15 – водограй «Флори», 16 – водограй «Короля», 17 – королівський острів, 18 – басейн Аполлона з водограєм Латони, 19 – великий канал

 

1.4. Садово-паркове мистецтво Китаю та Японії

 

Сади і парки Сходу принципово відрізнялися від близькосхідних та європейських. Ця різниця полягала в особливому ставленні до природи, її філософському осмисленні.

Витоки садово-паркового мистецтва Китаю знаходимо ще в  ІІІ ст. до н.е., коли Китаєм правив імператур Цін Шіхуанді, за правління якого була побудована Велика китайська стіна завдовжки 1500 миль. Він був власником величезного парку, де було зібрано близько 3000 видів і різновидів дерев. Відомо, що за 150 років до н.е. пекінські сади простягалися на сотні кілометрів. 

В них створювалися штучні водойми, канали, різноманітні павільйони і будівлі, містки через канали, арки, галереї, тераси, кам’яні набережні. Але будівництво таких садів загрожувало сільському господарству і вело до зростання податків. Формування садів підпорядковувалось релігійним канонам, згідно з якими природа вважалась домівкою богів. Китайське садове мистецтво, на думку дослідників, належить до образотворчого. Садівники Китаю вміли розташувати гори, гаї і водоспади таким чином, щоб підкреслити красу природи, посилити враження від неї і запропонувати споглядання безкінечного різноманіття видів дерев, які постійно змінюються. Найвищого розвитку садово-паркове мистецтво Китаю досягло в Х-ХІV ст. Воно базується на восьми основних принципах (Богова, Фурсова, 1988):

·        діяти залежно від місцевих умов;

·        максимально використовувати навколишню природу;

·        відділяти головне від другорядного;

·        використовувати контрасти: велике і мале, світле і темне, широке і вузьке,    високе і низьке;

·        у малому домагатися великого;

·        брати до уваги гармонію пропорцій;

·        використовувати поступове розкриття видів;

·        враховувати час сприйняття пейзажів.

Китайське садово-паркове мистецтво благотворно вплинуло на розвиток озеленення в інших країнах світу і передусім Японії, а в ХVІІІ ст. дало поштовх розвитку пейзажному (англійському) стилю.

Центром садівництва в Японії стало місто Кіото (з 794 по 1867 рр. – столиця Японії). Перші сади тут були закладені знаттю і були схожі до парків для проведення ігор та гулянь. В цих садах висаджувались красивоквітучі дерева та кущі: слива, вишня, азалія, керія, а також в’юнка рослина – гліцинія. Живі огорожі формували з дейції, керрії, азалії, півонії. Ці яскравоквітучі рослини висаджували на фоні бамбукових чи соснових насаджень.

У період з ХІV і до ХVІ ст. були закладені найзначніші сади Кіото: Тенріці, Сайхой, Гінкакуй, Ріоані та ін. У Сайхой найвідомішим є моховий сад, спланований священиком Мусо Кокусі.

В якості грунтопокривних рослин використано мох різних видів і відтінків, який є різнобарвним килимом під соснами та кленами.

Сад із каменю у Ріоані влаштований виключно з каміння і піску. Він має вигляд прямокутника, покритого крупнозернистим білим піском, який відображає безмежні води океану,  на якому групами розташовано 15 каменів, що символізують острови в океані. Сад палацу Кацура, закладений у 1642 р. відомим майстром чайних церемоній Коборі Енсу. Характерним для цього саду є поєднання рослин з валунами різної величини і форми, а прогулянкові доріжки дають можливість оглянути мальовничі гірки, ставки, острівки і водні потоки.

В 1171р. японський буддійський святий ввіз чай до Японії, де цей тонізуючий напій спочатку використовували під час релігійних обрядів, а пізніше церемонія пиття чаю  стала вишуканою, і була доведена до досконалості. Чайний ритуал найчастіше влаштовувався в чайних будиночках, які розміщувались в садках.

В чайний будиночок часто заходили черех хвіртку. Віддавши уклін і знявши взуття та залишивши зброю, гості проходили у внутрішнє приміщення, яке освітлювалось кам’яними світильникими і де стояла посудина для обмивання рук. Тут в приміщенні абсолютного спокою подавали чай. Крім чайних садів, у сучасній Японії зустрічаються ще два типи садів: горбистий і рівний. Горбистий сад - це насипний горбок, який доповнюють ставок і потік, що збігає схилом, пробиваючи собі дорогу серед каміння.  Рівний сад влаштовують на плоскій місцевості, створюючи гармонійне поєднання каменю, дерев, чагарників, трав’янистих рослин, водойм, потоків та кам’яних ліхтарів.

Японський ландшафтний сад складався впродовж більше як тисячолітньої співпраці служителів культу і любителів-садівників, які своїм завданням вважали створення в умовах обмежених територій мініатюрної моделі ландшафту з його горами, водними каскадами, потоками, острівками,  місточками, оригінальним розміщенням дерев, каменю і ліхтарів. Перевага надається кривим лініям з м’якими непомітними згинами. Велику увагу приділяють місткам, які можуть бути дерев’яними або кам’янистими, а доріжки вимощують каменем або черепицею.

У 80-х роках ХХ ст. з ініціативи посольства Японії у Москві було створено японський сад на території Головного ботанічного саду АН СРСР. У його будівництві активну участь брали викладачі і студенти Українського державного лісотехнічного університету. Улюбленим елементом саду є група острівців у водоймі, для влаштування яких використовують крупний камінь на який наносять грунт.

З поміж дерев в японських садах надають перевагу хвойним і широколистяним деревам: сосні, кипарисам, клену японському і пальмолистому. Для добору каменів найбільшою популярністю користуються граніт, сланці і шпати.

 

1.5.         Пейзажні парки Європи ХVІІІ-ХІХ ст.

 

Несвідоме захоплення навколишньою природою виникло ще в стародавніх персів. Створюючи величезні сади для своїх вельмож, вони сліпо наслідували природу і намагались зробити їх як більш схожими до існуючих лісів та природного ландшафту.

Але такі ж сади в давнину існували також і в китайців, про що вже згадувалось вище. Жовта раса, яка за кілька століть випередила європейців у винаході пороху, фарфору, книгодрукування, компасу, лаку та шовку, пізніше наче зупинилась у своєму розвитку.

В багатій китайській літературі згадуються богдиханські парки, що належали імператору Чеу (1200 р. до н.е..). Ці сади досягали майже 30 км по колу і в них використовувалось стільки води, що землеробство залишалось у відсталому становищі. А  величезні кошти, на які утримувались ці сади,  будували велитенські сади, що досягали 120 км по колу і були заповнені штучними скелями, печерами, озерами та ставками. Всі ці сади і парки створювали або наслідували природні мотиви  і нічого спільного не мали з регулярним стилем ще задовго до того, як в Європі виник і почав поширюватись натуральний стиль. Перші спроби копіювати природу в Єропі зустрічаються в садах Нерона в імператорську епоху стародавнього Риму.  Виконавцем нового садового стилю став Йоркширський маляр Вільям Кент, а його покровителем лорд Берлінгтон, який відправив в Італію юного художника вдосконалювати декоративне мистецтво. Але, повернувшись з Італії Кент став зовсім іншою людиною.  Тепер він дивився на природу очима художника і у всьому земному бачив сад не штучний, не геометричний, не регулярний, а сад вільної манери. Тому в період 1775-1785 р. Кент створив сади в Бурлінгтоні, Карленгтоні та кілька інших парків. Після цього Кент став знаменитістю, винахідником нового англійського стилю. Його послідовником був англієць Уетл, який в історії художнього садівництва залишив помітний слід. Він мав прриватний дуже гарний сад і в своїй книзі детально його описав. Уетл прославився тим, що створив той фантастичний стиль, який пізніше отримав назву «романтичного». Основою цього стилю є рабське наслідування природи та всіляке переслідування прямих геометричних ліній. Одним із напрямків цього стилю в європейських парках був японо-китайський. Про ці сади в Європі стало відомо з 1685 року і вони протиставлялись Ленотрівським. Японо-китайські сади почали створювати у Франції та Англії, а також в Голландії, Німеччині та Росії. В них переважали штучні скелі, печери та урвища, місточки, каскади, будиночки, мальовничі руїни та інше. Але і ця китайщина не утрималась довго у моді, бо вона була занадто не природна і занадто чужа. На зміну прийшов новий, більш надійний напрямок в садівництві – живописний, предвісником якого став англійський садівник Рептон (1752-1817). В одній із своїх наукових праць (1795) він написав: «Парк представляє собою природу, але пристосовану для задоволення людей, спочатку в ньому повинні бути зручності та комфорт, а лише потім мальовничі красоти».

Він уникав широких краєвидів, а квітники обмежовує і огороджує. У Рептона клумби були невеликі, але завдяки вдалому підбору квітів та гармонійному поєднанні кольорів вони стали схожі на розкішні букети. Але найбільш характерною рисою Рептонівського типу є порівняно великі, нічим не засаджені газони та галявини, на яких паслись відбірні вівці та корови. Його тип повністю відповідав природним нахилам англійців, усім умовам клімату та місцевості. «Для національного англійського садового типу  Рептон, - пише В.І.Білоус (2001), -  був останнім словом науки і мистецтва.

На початку ХІХ ст. спостерігається звернення садівників до літературних мотивів. Для підсилення враження, в ландшафт вводилися елементи романтичної старовини. Розвивається культ дикої природи. Прикладом такого підходу може бути старовинний парк  Елвастон-Гастле, що належав графу Герінгтону, який безжалісно переробили в романтичному дусі. Колишньому квітнику надали вигляду руїн давнього храму, що був представлений у вигляді стрижених живоплотів та дерев.

Пейзажні сади, які в Англії здобули повну перемогу над регулярними бароковими, виявили великий вплив на садово-паркове мистецтво інших європейських країн. Якщо в першій половині ХVІІІ ст. їх можна було вважати суто англійським явищем, то вже наприкінці ХVІІІ ст. – загальноєвропейським, причому в першій фазі скрізь був присутній елемент сентиментальності й екзотичності.

Одним із найзнаменитіших пейзажних парків Франції вважається Ермінонвіль, закладений у 1766 р. Площа парку 54 га. Великою популярністю парк має завдячувати Ж.М. Молерові, який описав його в своїй праці «Теорія садів». Парк складається з кількох частин. Передусім це тополевий острів, що став символом парку, а також водний каскад перед палацом. Острівки  перетинає головна водна вісь з мостиками та млином. Зі сходу розкинувся великий ліс, в якому були розташовані різноманітні будівлі і Великий став. Також в парку були будиночки, павільйони, побудовані із місцевого каменю, дерева і соломи.

Під впливом англійського і французького садівництва розвивалось пейзажне мистецтво в Німеччині. Початком цього стилю можна вважати відомий парк Сан-Сусі, на базі якого у 1823 році було створене училище садівництва.  В Сан-Сусі було неповне поєднання регулярного стилю з англійським. Кращою частиною парку є знамениті тераси, які розміщені перед палацом шістьма уступами покритими 504 рамами і використовуються як оранжереї для вирощування винограду та субтропічних плодових дерев.  Інші парки Німеччини також прийняли англійський романтизм. Одним із таких творінь був сад в Мюнхені німецького реформатора художнього садівництва Людвіга Скеля. На вільному місці він створив парк  як окреме ціле, без орагнічного зв’язку з навколишньою місцевістю. Це був красивий та добре доглянутий ліс з водоймищами та розкішними луками з колоритними групами дерев.

Серед інших досягнень в художньому садівництві заслуговує уваги парк Монтсеррат в кількох кілометрах від Лісабону. Тут існує найрозкішніше місце  на нашій земній кулі, де знаходиться літня ризеденція короля, яка оточена чудовим парком. По парку розсіяні найрізноманітніші рослини, що ростуть на території всієї земної кулі. На терасах ростуть деревоподібні папороті, пальми, на газонах піднімаються найрідкісніші шпилькові дерева. З терас відкриваються чудові краєвиди на Атлантичний океан.

На той час, у всіх європейських країнах, садівництво залишало  для історії  три типи садів: сентиментальні, класичні і романтичні.

Друга половина ХVІІІ і поч. ХІХ ст. характеризується новим напрямом в архітектурі – російським класицизмом. Створюються чудові ансамблі в Петербурзі і Москві, розвивається міське і садибне будівництво. Архітектори В.Баженов, І.Старов, М.Козаков, К.Россі, В.Стасов та інші поєднують принципи класичної архітектури з переробкою і розвитком російської архітектурної спадщини. На формування пейзажних парків Росії, як це було в Англії, мають вплив поети і живописці, в яких тема природи, Батьківщини з її луками, полями і лісами покладена в основу їхньої творчості. Елементи регулярних садів прикрашають лише парадні частини царських резиденцій.

Цей період розвитку російського садівництва започаткував Петро І. Його продовжила Катерина ІІ та інші імператори. Пробивши «вікно в Європу» і будуючи нову столицю на кістках своїх підлеглих, Петро І намагався розбудувати відсталу Росію і підтягнути її до рівня європейських держав.

         В 1711 році був закладений Петергофський парк на Південному узбережжі Фінської затоки (мал.7.) як міська резиденція царя. Цей парк був закладений під впливом незабутнього враження Петра від Ленотрівського творіння – Версальського парку в Парижі.

Центром Петергофу є красивий і симетрично збудований палац, що розмістився на краю крутої тераси – колись морського берега, який підвищується на 12-15 м над рівнем моря. Між терасою та морем тягнеться берегова низина шириною кілька сотень метрів, яку займає нижній сад, а за палацом на терасі – верхній сад довжиною близько 400 м та шириною 300 м. З підніжжя палацу починається Самсоновий канал шириною 15-18 м, який виходить до Фінської затоки. 145 чудових водограїв, розкішний палац Растрелі з чудовими прикрасами створюють неповторне враження високого мистецтва. А розкішні верхній та нижній парки з прекрасними статуями, басейнами, павільйонами та іншими прикрасами  дійсно ставлять цей парк на рівень світових шедеврів.

На початку ХІХ ст. з’являються громадські (публічні) сади і парки, де могли відпочивати широкі верстви городян. В них створюються спортивні майданчики, галявини для ігор і спокійного відпочитку на траві. Тут розташовують ресторани, кафе, станції для човнів.

Просторові композиції стають простішими, елементи романтизму замінюють не завжди вдалими копіями природи, але залишається квіткове регулярне оформлення у вигляді клумб із складним орнаментом та квіткових ваз.

Змішування стилів стає поширеним явищем. Характерною особливістю цього періоду є колекціонування в парках екзотів і декоративних форм  дерев і кущів. Часто це робиться на спеціально виділених для цього ділянках – дендраріях чи арборетумах, моносадах, ботанічних ділянках.

У першій половині ХХ ст. в плануванні садово-паркових об’єктів спостерігається використання геометрично-архітектурних укладів, поєднаних з мальовничо-пейзажними. Наприкінці ХІХ -  на початку ХХ ст. в архітектурі, образотворчому і прикладному мистецтві з’являється новий напрям – сецесія (від лат. сецесіо – відхід, відособлення).

Сецесія зумовила велекий інтерес до рослинних мотивів, переважно квіткових. Це були і місцеві квітучі трави і інтродуковані красивоквітучі рослини.

 

 

Мал. 7. План Петергофського саду біля С.-Петербурга

1 – великий палац, 2 – каскад Самсона, 3 – канал Самсона, що виходить до Фінської затоки, 4 – павільйони, 5 – піщаний водний басейн, 6 – трельяжі, 7 – головний водограй «Самсон», 8 – французький водограй, 9 – італійський водограй, 10 – статуя «Адам», 11 – статуя «Єва», 12 – квадратні басейни, 13 – середній водограй, 14 – басейн водограю «Нептун», 15 – задній водограй.

 

1.6.         Етапи розвитку декративного садівництва в Україні

 

На жаль, відомістей про розвиток садівництва на території України та Росії в стародавні часи зовсім не існує. Але пам’ятки археології, вали скіфських городищ та метеріали магнітної зйомки свідчать про те, що на території України близько 3-4 тис. років до нашої ери існували цивілізації, а можливо і первісні державні утворення з густо розміщеними поселеннями.

Кожне таке утворення займало територію в 300-400 га. Такі поселення відкриті біля сіл Майданецьке та Тальянки на Черкащині. Жителі таких поселень займалися скотарством і землеробством, вирощували овочі, фрукти та інші корисні рослини. За часів заснування Києва перші київські князі в околицях своєї столиці мали великі переважно лісові угіддя, де утримувалась значна кількість диких тварин для розваг та мисливства. Тут в околицях Китаївської пустощі, які до хрещення називались Китаєм, було засноване Китаївське городище, залишки якого ще й тепер досить помітні. Пізніше тут було засновано кілька монастирів, що належали до Печерської Лаври. Традиційно з давніх давен тут закладались сади та городи і утримувались пасіки, сліди яких зберігаються до цього часу.

Появу штучно створених садів в Київській Русі не можна ототожнювати виключно з появою візантійських монахів-місіонерів. Ще задовго до них дружини Київських князів бували в походах в багатьох країнах, в тому числі на чорноморському узбережжі та Візантії. Вони бачили палаци та сади місцевих  вельмож і могли привозити насіння та саджанці цікавих рослин. Про наявність садів на початку існування Київської Русі згадується в багатьох старовинних піснях та билинах, в них же згадується і про квіти: «яблунька зелена», «кудрява горобина», «зелений дуб», «калину ламала» та інші. Згадуються також троянди або шипшина. Прикладом широкого використання квітів в минулому є старовинне свято Івана Купала.

Але візантійські монахи-місіонери також внесли свій внесок в розвиток садівництва на Русі, особливо при організації монастирів.  Монастирі захоплювались садівництвом, розводили плодові дерева, квіти та декоративні рослини, називаючи свої сади, згідно Біблії «раєм». Про монаха-садівника Микулу у Вишгороді згадується в «Повісті временних літ». Особливо знаменитим був яблуневий сад Печерського монастиря і чудові садки з живоплотами із жасмину, агрусу та винограду.

Під час монголо-татарської навали та наступного періоду їх панування й художнє садівництво на території України повністю занепало, або ж збереглось на досить низькому рівні і то переважно в монастирях, в тому числі, і в Печерському. В період звільнення від монголо-татарської залежності та окупації України Литвою, а потім і Польщею, почали виникати досить багаті маєтки, в яких почало відроджуватись і художнє садівництво.

Після утворення Російської імперії на території України з’явилось ще більше землевласників, які одержали великі землеволодіння від російських імператорів та польських королів.

 В наслідок цього в Україні з’явились багаті люди, які відвідували різні зарубіжні країни, де вони знайомились з садово-парковим мистецтвом цих країн. Повертаючись в свої маєтки, вони привозили з собою насіння та посадковий матеріал цікавих декоративних рослин якими облагороджували свої садиби.

Шаленими темпеми розвивалось садово-паркове мистецтво в садибах землевласників України в ХІХ столітті. Майже в кожному маєтку з’являлись  високохудожні сади.

Почалася навіть конкуренція між власниками за кращий і багатший сад. В результаті перед першою світовою війною майже всі маєтки мали свої розважальні сади або лісопарки.

Після 1917 року практично всі маєтки були розграбовані, спалені, знищені, а високохудожні та цінні в архітектурному відношенні палаци і будівлі були перетворені в розвалини. Існуюча на той час пролетарська ідеологія вважала художні сади буржуазним пережитком капіталізму.

За даними І.С.Косенка зараз в Україні все ще нараховується близько 811 старовинних і запущених парків. З них державне значення мають лише 94 парки, а решта віднесено до парків місцевого значення. Найважливіші з цих парків описані І.О. Косарівським (1977), коротка характеристика яких дається нижче.

 

Уманський ландшафтний парк «Софіївка».

 

Цей парк знаходиться в мальовничій скелястій долині річки Кам’янки, на околиці міста Умані Черкаської області. Він відрізняється від інших парків тим, що в ньому не було широких перспективних краєвидів та розкішних палаців. Про «Софіївку» (мал. 8), якій в 1996 році виповнилось 200 років, існує дуже багато легенд та переказів, написано багато книжок як в Україні, так і за кордоном.

 

 

 

Мал. 8 «Софіївка». Площа зборів та головний водоспад.

 

            До будівництва парку ця місцевість була пустирем, де часто на     полюванні бував польський магнат, граф Ф.Щ. Потоцький. Тут протікала невеличка річка, що заглиблювалась в глибоку долину з скалистими берегами і яку пізніше стали називати Кам’янкою.

Потоцький облюбував це місце і вирішив збудувати тут мальовничий парк для своєї коханки, а потім дружини, гречанки Софії. Будівництво парку розпочалося в 1796 році під керівництвом інженера Л.Метцеля і основні роботи були завершені в 1800 році, після чого відбулося відкриття парку в присутності великої кількості гостей.

 

Умовні позначки:  1- головний вхід в парк; 2 – Тарпейська скеля з альтанкою; 3 – павільйон «Флора!; 4 – головний шлюз; 5 – водограй «Змія»; 6 – камінь смерті;  7- Бельведер; 8 – Кавказька гірка; 9 – Левкадська скеля з видовою Площадкою; 10 – Площа зборів з басейном та гранітною вазою; 11 – білий місток; 12 – Статуя Еврипіда; 13 – Статуя «Зима»; 14 – Джерело Гіпокрени; 15 – Китайська альтанка; 16 – Урочище «Дубина»; 17 – Зелена поляна, іподром; 18 – Долина «Звіринець»; 19 –Обеліск; 20 – Головний водоспад; 21 – Каскад «Три сльози»; 22 – Долина гігантів; 23 – Статуя «Смутку»; 24 – Мертве озеро та річка Стіко; 25 – Єлісейські поля"; 26 – Критський лабіринт; 27 – Левовий або громовий грот; 28 – Статуя Аполона Флорентійського; 29 – грот Венери; 30 – Фазанчик; 31 – Амстердамський шлюз; 32 –Статуя; 33 – Верхній ставок; 34 – Острів кохання (Ціцерції); 35 – Рожевий павільйон; 36 – Паром; 37 – Підземна річка Стікс; 38 –Вхід на територію Уманського національного університету садівництва; 39 –Тераса для виставки оранжерейних рослин;  40 – Регулярна частина парку на схилі; 41 – Територія УНУС; 42 – Водограй «семіструйка»; 43 – Поляна «Грибок»; 44 – Грекова долина; 45 – Нова частина парку.

 

 

 

 

 
 

Мал. 9 Схематичний план ландшафтного парку «Софіївка» в м. Умані Черкаської обл..

 

Основними і найбільш складними роботами при будівництві парку були гідротехнічні споруди: ставки, греблі, підземна річка, водоспади, водограй, гроти та інше (мал. 9). Найбільш складним виявилось будівництво середнього ставу, який назвали «Солодким морем» з «Островом Кохання» посередині (мал. 10).

  Нижній став розкинувся по сусідству з Єлисейськими полями, на яких встановлено пам’ятник Т.Костюшці (1746-1817) і князю Й.Понятовському (1763-1813), який брав участь у повстанні Костюшки, а також поету С.Трембіцькому, автору поеми «Софіївка». В різних місцях парку розмістилися павільйони і альтанки, чисельні містки, тераси і скульптури.

 

Мал. 10 «Софіївка». Острів кохання та рожевий павільйон на верхньому       ставку.

 

 

 
 

 

 

Парк майже повністю збудований в натуральному або пейзажному стилі з надзвичайно вдалим використанням пересічного рельєфу та основних природних елементів: каміння, води, схилів та полян. З перших років створення парку щороку велись посадки дерев та кущів і формувались зелені насадження. Майже всі види та композиції парку створювались за принципом несподіванок, які поступово відкривались перед відвідувачами. Майже з кожної видової точки відвідувач бачить лише одну композицію.

Єдиною частиною парку, що споруджена в регулярному стилі, є напівкруглий партерний амфітеатр на північній околиці парку, на терасах якого кожного літа влаштовувались виставки оранжерейних рослин.

Початкова площа парку в період його будівництва становила близько 90-100 га. За роки радянської влади до парку було приєднано урочище «грекова балка» площею близько 50 га, територія якого вже освоєна як нова зона парку з каскадом невеликів ставків. З 1955 року «Софіївка» входить в систему Центрального Ботанічного саду АН України. В наш час при адміністративній частині парку утворений науковий відділ акліматизації рослин, де працює колектив науковців, який спрямовує розвиток рослинного покриву і пейзажних картин даної території. Тепер загальна площа парку становить близько 150 га, в якому розміщено близько 500 видів дерев та кущів та 475 видів трав’янистих рослин. Невдовзі «Софіївка» буде включена у світову скарбницю архітектурних пам’яток  ЮНЕСКО.

 

 

Білоцерківський парк «Олександрія»

 

Палацово-парковий комплекс будувався як літня резеденція графа К.Браницького. Парк заснований і названий в честь його володарки Олександри Василівни Браницької. Він розмістився над річкою Рось на південно-західній околиці м. Біла Церква на площі близько 200 га і на місці колишньої природньої діброви (мал. 11).

В основі рельєфу парку лежить похилий схил до русла річки, який розрізаний трьома глибокими балками. В прибережній частині на поверхню грунту виходять джерела лікувальної води з великим вмістом родону. Парк створювався за планом та керівництвом архітектора паркового будівництва Мюффо, який вдало та вміло використав балки для створення мальовничих ставків з каскадами та водоспадами загальною площею близько 12 га. З 1815 року  (майже 50 років)  будівництвом парку керував садівник А. Ене. Він заклав  ряд окремих садів, ввів багато екзотичних рослин, а неподалік палацу розмістив невеликий регулярний партер, в якому було багато квітів. Парк мав чимало  різних архітектурних споруд – Фортеця Варна, Китайський місток, Колонада Ехо, Колона суму та ін. Однак справжньою даниною пейзажному стилю є дві поляни – Велика і Мала.

В 1922 році парк «Олександрія» було оголошено державним заповідником і передано Білоцерківському сільськогосподарському технікуму, який пізніше був перетворений в університет. Пейзажний парк з романтичним ухилом перебуває сьогодні в системі Центрального ботанічного саду Національної Академії наук України.

 

 

Мал. 11 Схематичний план парку «Олександрія» в Білій Церкві.

Цифрами позначено: 1 – Головний вхід, 2 – Павільйон «Ротонда», 3 – Колона «Суму», 4 – «Фортеця Варна», 5 – Мала поляна, 6 – Джерело «Лев», 7 – Велика поляна, 8 – Холодний ставок, 9 – Лазневий ставок, 10 – Дзеркальний ставок, 11 – «Руїни», 12 – Колекційна ділянка тополь, 13 – Арочний місток, 14 – Водоспад «Черепаха», 15 – Китайський місток,  16 – Колонада «Ехо», 1- Оранжереї та теплиці, 18 – В’їзд в парк, 19 – Палієва гора

 

 

Дендрологічний парк «Тростянець»

 

         Один з найкраще збережених поміщицьких парків України на Черкащині, який розташований на місці прородного урочища пересіченим балками та ярами. Цим урочищем володіла родина нащадків відомого українського полковника Івана Скоропадського, призначеного гетьманом лівобережної України після поразки І.Мазепи під Полтавою.

Будівництво парку почалося в 1834 році. Спочатку на площі 20 га споруджувались палац та різні будівлі власників, а пізніше проводилось спорудження ставків та насипних гірок. У наступні роки продовжувалось розширення парку, формувались штучні насадження з берези, липи, сосни, дуба та інших порід, які перетворились в тінисті гаї площею до 155 га. На штучних височинах накладалося привезене каміння, і це підсилювало естетичне враження гірського пейзажу.

 В кінці ХХ ст., формуючи високохудожні композиці парку, освоювали нові насадження, вводили екзотичні породи. Основну домінанту і орієнтир виконує тут водна система, яка утворює головний відкритий простір парку. Структурно парк поділяється на декілька районів, кожний з яких має специфічний характер: приозерно-балочний, гірсько-горбистий («Швейцарія»), рівнинний, присадибний, лісовий.

Тростянецький дендрологічний парк вважається штучним ландшафтним парком, який будувався понад 30 років. Серед садівників, які безпосередньо доклали багато зусиль в його створення були Ілля Янін, Ларіон Круподера, Василь Берескун та інші.

         В період 1917-1921 роках парк був спустошений і пограбований, зрубано багато цінних дерев, зруйнований палац та інші будівлі.

         На сьогодні для української культури, дендрології та садово-паркового мистецтва природно-ландшафтний дендропарк має велике значення. Він підлягає захисту державою як пам’ятник садово-паркового мистецтва. У ньому  нараховується біля 600 різних видів дерев та кущів, з яких близько 300 екзоти. Тому в 1922 році парк був оголошений заповідником, а після війни він знаходиться в системі АН України.

 

Весело-Боковеньківський парк

 

            Парк знаходиться в Кіровоградській області біля села Іванівка на невеликій річці Весела Боковенька, який являє собою оазис зелених насаджень без штучних архітектурних об’єктів.

         Спорудження цього парку розпочалось в 1893 році за ініціативи його власника М.Л.Давидова. Будівництво його продовжувалось протягом 10 років. Автором проекту був відомий художник та фахівець з влаштування пейзажів І.В.Станіславський-Падалка, а брав участь у його облаштуванні садівник Російської імперії А.Е.Регель. В 1925 році на базі парку була створена дослідна станція, що входила до складу науково-дослідного інституту лісового господарства, директором якого став  М.Л.Давидов. Тепер загальна площа цієї станції становить  близько 500 га, але основне ядро – дендропарк, що розміщений на площі 106 га, а решта – колекційні та селекційні ділянки, досліди та заповідна ділянка степу.

Основними елементами Весело-Боковенського ландшафтно-дендрологічного парку вважаються замкнуті насадження деревних порід з найбільш раціональним використанням рельєфу місцевості та можливостей маловодного струмка Веселі Боковеньки, використання екзотів деревних порід, створення художніх композицій, максимальне використання рослинності для перетворення важких природних умов в чудовий оазис для людини. Композиційним центром парку є велика галявина – видова територія на узгір’ї лівого берега Веселої Боковеньки, звідки розкривається широка панорама парку і оточуючого його простору.

Друга пейзажна картина охоплює панораму з лукою за річкою, плакучими вербами та пірамідальними тополями на фоні далекої діброви. Третю пейзажну картину творить сосновий бір на узгір’ї, обрамлений темнохвойними ялинами.

 

Алупкінський палацово-парковий комплекс

 

         Розміщений на південному березі Криму і являється зразком палацово-паркової архітектури епохи романтизму. Це своєрідна кримська вілла губернатора Малоросії графа М.С.Воронцова, споруджена на зразок знаменитих римських вілл. Будівництво парку було закінчено архітектором  В.Гентом у 1837 році. В архітектурі його будівель використовувались елементи готики, оборонної та східної архітектури. Формуванням зелених насаджень  на площі 40 га парку керував садівник Кебах.

         Парк включає природні скельні утворення (Великий і Малий Хаос, а також прибережні скелі) і художньо сформовані галявини – Платанова, Сонячна, Контрастна, Каштанова. Головні композиції Верхнього парку розкриваються в напрямі гори Ай-Петрі, яка домінує в пейзажі. Територія Нижнього парку розташована на терасах: на першій – два партери з фонтанами і мармуровими вазами; на другій – балюстради, фонтани і басейни. І третя тераса з’єднана по осі палацу підковоподібними сходами із діабазу з пристінними фонтанами. Скелі на березі моря включені в композицію парку.

         Рослинність в основному представлена сосною кримською, буком східним, пальмами, олеандрами, магноліями, кедрами, секвоями та іншими видами (більше 200 видів і садових форм дерев та кущів). Всі частини парку сплановані в пейзажному високодекоративному стилі. Головною прикрасою Воронцовського парку вважаються озера з прозорою гірською водою, великою кількістю каскадів різної висоти та водограями. З 1956 року в палаці розміщений архітектурно-художній музей.

                     Особливостями декоративного садівництва в цей період стало:

1.       Суттєве розширення асортименту рослин, які використовуються при створенні ландшафтних композицій.

2.       Широке використання інтродуцентів з північної Америки, Китаю, Японії, Далекого Сходу, Малої Азії при створенні ландшафтних парків.

3.       Відбір, вегетативне розмноження та використання виявлених декоративних форм деревних рослин.

4.       Створення спеціалізованих комерційних розсадників для вирощування декоративних рослин.

5.       Масове створення ботанічних садів при провідних університетах та приватних акліматизаційних садів, які стають центрами інтродукції екзотичних рослин, де проводиться вивчення біологічних, екологічних та декоративних особливостей інтродуцентів.

6.       Організація спеціальних ботанічних і дендрологічних експедицій в різні країни світу з метою вивчення рослинного багатства та мобілізації репродуктивного матеріалу декоративних рослин.

7.       Започаткування цілеспрямованої селекційної роботи з метою створення сортів декоративних рослин, особливо красивоквітучих.

8.       Удосконалення техніки догляду за декоративними композиціями, враховуючи їх складну будову, сезонну та вікову мінливість.

9.       Залучення  художників-пейзажистів до створення садів, підготовка висококваліфікованих садівників, які володіють знаннями ландшафтної архітектури, дендрології та квітникарства.

 

1.7.         Ландшафтне мистецтво та декоративне садівництво другої половини ХІХ – першої половини ХХ столітття

 

Масове садово-паркове будівництво для потреб багатих аристократів поступово згортається. Місто стає центром ділового і суспільного життя. Нагальним стає питання оптимізації урбанізованого середовища за рахунок зелених насаджень. У кінці ХІХ ст. більшість міст Європи суттєво розвинулись як промислові центри, але на їх вулицях, як і в епоху середньовіччя, майже не було зелених рослин, що в умовах промислового  забруднення створювало величезні екологічні та соціальні проблеми. Саме в цей час. у Лондоні, публікуються теоретичні роботи архітекторів Е.Говарда (1850-1928) «Міста-сади майбутнього» та Фоша «Місто майбутнього», у яких викладаються реформаторські ідеї реконструкції сучасного міста. Запропоновані авторами ідеї щодо винесення промислових підприємств за межі міст і створення зелених зон у місті, паркових зон в центрі та прорізаних від центру і до околиць бульварів та алей є актуальними й сьогодні. Вони зіграли велику роль в реконструкції багатьох міст Європи та Америки.

         У 20-х роках ХХ ст. лідер урбанізму французький архітектор Ле Корбузьє (1887-1965) пропонує проект міста майбутнього, розвиваючи ідеї своїх попередників. На його думку, місто має умовно складатися з двох частин: міста – центру – «організму» (концентричного, динамічного, стиснутого) та міста-саду – (еластичного, розкинутого на далекі відстані). Між ними має бути широка смуга лісів як джерело чистого повітря. Він пропонує нові прийоми розташування будинків без дотримання строгої лінії забудови із заповненням міжбудинкових просторів зеленими насадженнями.

         Ландшафтне мистецтво, яке успішно розвивалось у садах Романтизму і служило виключно багатому прошарку суспільства, поступово перетворюється в рекреаційну та містобудівельну галузь – озеленення населених місць.

         Початок такому напрямку садово-паркового будівництва поклали озеленення бульварів, скверів, вулиць та публічних садів міста. До кінця ХІХ ст. публічні сади були створені практично в усіх європейських містах. Характерною особливістю міських парків є їх багатофункціональність.

Тут створюються спортивні майданчики, галявини для спокійного відпочинку на траві, влаштовуються прогулянкові доріжки, розважальні атракціони, кафе, пункти прокату та ін. Більшість міських парків створюється у ландшафтному стилі, але пейзажні композиції стають простішими, садово-паркові ландшафти створюються як копії природи, часто досить примітивні. Урізноманітнюється квіткове оформлення у вигляді регулярних клумб, рабаток, міксбордерів, ваз, квіткових кошиків. Широко застосовуються стрижені живоплоти та бордюри. Змішування регулярного і ландшафтного стилю стає пошириним явищем. У кінці ХІХ та на початку ХХ ст. в архітектурі і декоративному садівництві популярним стає еклектизм. У парках колекціонуються декоративні форми дерев та кущів, створюються дендрарії та арборетуми, монасади, ботанічні ділянки.

         Найбільш відомими парками Лондона є Гайд-парк (145 га), Кенсінгтон-парк (110 га), Грін-парк (21 га), Регентс-парк (190 га) та ін. Загальна площа парків Лондона зросла з 500 га на початку ХІХ ст. до 1480 га у 1898 р. У Франції найбільш відомими міськими парками є Люксембург (25 га), Тьюльрі (22 га), Єлисейські поля (17 га), Булонський ліс (645 га), Венсинський ліс (995 га).

         У ХІХ ст. суттєво зростає кількість ботанічних і зоологічних садів та парків. Вони сприяли розширенню асортименту декоративних рослин та їх застосуванню в садово-паркових композиціях. Особливу роль відіграв Королівський ботанічний сад К’ю. Колекція рослин цього саду: 1789 р. – 5700 видів рослин, 1813 р. – 13000 видів, 1841 р. – 30000 видів, нині – понад 45000 видів. Це не тільки наукова установа, а й парк, який доступний для масового відвідування. Крім чудових пейзажних картин відвідувачі можуть оглянути унікальний альпінарій, долину рододендронів, сад витких рослин, поле ірисів, розарій, пальмарій, павільйон тропічних рослин та лілій.

         У Росії перший ботанічний сад був закладений у 1840 р. при Петербурзькому університеті, а перший арборетум – 1833 р. при Лісовому інституті.

         В Україні перший ботанічний сад закладено у 1804 р. при Харьківському університеті. У 1805 р. створюється ботанічний сад у Кременці при місцевій гімназії, згодом (1939 р.) він був переведений до Києва і став основою ботанічного саду Університету Святого Володимира. У 1812 р. заснований Нікітський ботанічний сад, 1824 р. – ботанічний сад Львівського університету, 1867 р. – ботанічний сад Одеського університету, 1885-1887 роках степовий ботанічний сад Асканія-Нова. У роки радянської влади в Україні були створені Національний ботанічний сад ім. М.М. Гришка, Донецький ботанічний сад, Криворізький ботанічний сад та ціла низка ботанічних садів при університетах, які відіграли значну роль у розвитку декоративного садівництва та інтродукції рослин в Україні.

         Наприкінці ХІХ ст. у світі нараховується більше 1000 національних парків. В Україні найбільш відомі – Карпатський біосферний заповідник, Шацькі озера.

         Характерні особливості декоративного садівництва другої половини ХІХ початку ХХ ст.:

1.       Головним об’єктом декоративного садівництва стають міські зелені насадження. Відбувається типізація садів: 1) сади і парки загального користування; 2) сади і парки обмеженого користування та спеціального призначення; 3) заміські парки, лісопарки, національні парки; 4) приватні сади.

2.       Переважають пейзажні композиції з окремими регулярними елементами.

3.       Відкриті простори полян використовуються не лише в декоративних цілях, а й для ігор та спорту.

4.       Значно розширюється асортимент декоративних рослин, в тому числі й екзотів.

5.       У садах і парках створюються «внутрішні сади» (ботанічні, зоологічні, арборетуми, альпінарії, розарії тощо).

6.       Влаштування водойм, які є не лише декоративним елементом ландшафту, а й використовуються для водних прогулянок, розваг, водного спорту.

7.       Споруди на території парків мають переважно функціональне призначення.

8.       Спостерігається здешевлення і спрощення підходів до створення ландшафтних композицій.

9.       Головними елементими озеленення стають дерева та кущі як довговічний і малозатратний матеріал.

10.   Здійснюється підбір рослин для озеленення не лише за показниками декоративності, а й за показниками стійкості до урбанізованих умов місць зростання.

 

1.8. Сучасний стан та тенденції розвитку декоративного садівництва.

 

Сучасне декоративне садівництво – це високотехнологічна та рентабельна галузь, яка займається розмноженням, вирощуванням декоративних рослин та їх використанням у зеленому будівництві. У ХХ ст. зелене будівництво стало невід’ємною частиною не лише міста, де створюються алеї, бульвари, парки, сквери, а й територій промислових підприємств, де алеї, квітники, живоплоти, газони стали обов’язковою умовою високої культури виробництва.

         Узагальнюючи шляхи розвитку ландшафтного мистецтва, І.О. Богова та Л.М. Фурсова виділяють такі його риси:

1.     Зв’язок паркового простору з міською забудовою.

2.     Розвиток парків різного типу – багатофункціональних, спеціалізованих, великих заміських, міні-парків.

3.     Поява нових садів зв’язаних з технічними можливостями: садів на дахах, критих садів, садів водних рослин.

4.     Широке використання під паркові насадження рекультивованих земель.

5.     Великий масштаб земляних робіт з використанням геопластики.

6.     Формування нових прийомів створення пейзажних ландшафтів.

7.     Формування і збереження природного паркового середовища, або створення його вигляду.

Декоративне садівництво в Україні в останні роки розвивається досить інтенсивно, завдяки відкритому доступу до передового світового досвіду  та сучасного асортименту рослин, який був обмежений у роки радянської влади, та активізацією елітної приватної забудови і створення сучасних приватних садів. Характерними особливостями сучасного декоративного садівництва є:

·        Значне розширення асортименту рослин, які використовуються в озелененні за рахунок залучення нових дикорослих видів та створення нових декоративних форм та сортів.

·        Застосування новітніх технологій розмноження (біотехнологічними методами культури тканин, органів рослин, міклонального розмноження, застосування регуляторів росту рослин), вирощування декоративних рослин (контейнерна культура, крапельне зрошування, гідропоніка, мінеральне підживлення) та створення зелених насаджень (використання рослин із закритою кореневою системою, застосування автоматизованих систем зрошення, антитранспірантів тощо).

·        Створення садових центрів і спеціалізованих фірм, які займаються проектуванням, озелененням, доглядом садово-паркових об’єктів.

·        Широке використання спеціально вирощеного і попередньо підготовленого посадкового матеріалу для швидкого створення пейзажних композицій.

·        Запровадження жорсткого карантину на ввезення рослин з метою протидії завезенню карантинних шкідників та хвороб.

·        Механізація та автоматизація робіт при розмноженні та вирощуванні декоративних рослин.

·        Застосування сучасних засобів захисту від шкідників, хвороб та бур’янів.

·        Глибоке інженерне опрацювання проектів, комп’ютерне моделювання декоративності та розташування підібраних рослин у просторі й часі, прогнозування пейзажних композицій з урахуванням біоекологічних особливостей рослин.

·        Поглиблення селекційних досліджень декоративних рослин з метою отримання сортів із вираженими декоративними якостями та заданими біоекологічними властивостями.

·        Проведення системних досліджень з вивчення впливу урбанізованого середовища на певні види декоративних рослин.

·        Рекультивація антропогенно- та ерозійно порушених земель шляхом створення садово-паркових насаджень.

 

 

Повернутись до змісту